Володимира Лісовського, теперішнього керівника госпісу у с. Плотича, заслуженого лікаря України, застала за не цілком звичним заняттям – разом з працівниками він обрізав дерева, косив траву, словом, наводив лад у невеличкому парку перед центральним входом. Зауваживши моє здивування, відповів, що статус очільника не забороняє йому виконувати цю роботу, та й, зрештою, навіть до душі таке чоловіче заняття. Вже згодом, під час розмови, відчула, що госпіс став для пана Володимира дечим більшим, ніж місце праці, може, тому, що пацієнти тут особливі: «Хочеться додати трохи яскравих барв до життя людей у госпісі. В паліативній допомозі найважливіше – не тривалість життя, а його якість. Отож маємо подбати про це».
– Володимире Романовичу, а все-таки, як трапилося, що ви – хірург з багатолітнім стажем, знаний в Тернополі фахівець пішли у паліативну допомогу?
– Я завжди був передусім лікарем і для мене посада, тим більше – адміністративна, не грає ролі, бо ця професія стала змістом мого життя. Якщо у хронологічному порядку, то 26 лютого 2022 року я добровольцем пішов на фронт. Через два з половиною роки за віком демобілізувався та повернувся в Тернопільську центральну району лікарню, де був головним лікарем, але контракт закінчився, а я залишився без роботи. Два місяці відпрацював, як належить, трохи часу пішло на реабілітацію, а згодом отримав пропозицію очолити госпіс, де понад три місяці не було керівника. Я погодився. Великої хірургії тут немає, але робота для хірурга завжди знайдеться, є пацієнти з трофічними виразками, часто прибувають до нас хворі з пролежнями, гнійними ускладненнями, іншою патологією, яка потребує якісного хірургічного лікування. Відтак моя спеціалізація дуже згодилася.
– Одразу кидається у вічі незвична будівля госпісу, очевидно, що дуже давня…
– Колись це був палац. У мене вже зібралася чимала тека про його історію, власників і щоразу вона доповнюється новими матеріалами. Цю будівлю звела ще 1720 року родина Коритовських, яка там постійно мешкала, вони в ті часи мали у своїй власності Тернопіль і всі навколишні села. Останній власник виїхав 1914 року через Першу світову війну. В цокольному приміщенні, де раніше проживала прислуга й були господарські приміщення, місцевий люд ховався від бомбардувань. Під час війни будівля частково зруйнувалася, а коли фронт пройшов, то люди все, що могли, з маєтку винесли. Щоразу місцеві мешканці розповідають якісь цікаві історії з історії замку Коритовських. Ось, скажімо, вчора почув, що гранітним плитам, які стояли перед заїздом до маєтку, знайшлося місце в Тернополі, хтось бачив їх в оздобленні драматичного театру, бо вони мають відповідне маркування. Але чи то правда? Довший час маєток не використовували, а коли почалася Друга світова війна, то тут червона армія розгорнула військовий шпиталь і солдат, які помирали, хоронили біля палацу. Потім там знайшли спочинок німецькі солдати, є навіть свідчення очевидців, що розстріляних воїнів УПА «визволителі» тут теж хоронили. Після війни у приміщенні палацу відкрили лікарню, де було і хірургічне, і пологове відділення, навіть деякі з наших працівників тут народилися. В радянські часи в палаці облаштувати Тернопільську обласну лікарню позалегеневих форм туберкульозу, яка доволі довго проіснувала. Але оскільки таких хворих з кожним роком дедалі меншало, то її просто закрили. Років з вісім, напевне, тому з’явилася ідея відкрити госпіс, щоправда, вона довго блукала «офіційними» коридорами, але все-таки вдалося нам це зробити. Кажу нам, бо я тоді саме був депутатом обласної ради й також проголосував за це рішення. Так розв’язали проблеми невиліковно хворих людей та зберегли приміщення, яке є пам’яткою архітектури та яке, по суті, вже почало руйнуватися.
– Чи легко нині утримувати такий «палац»? А ще є витрати на зарплатню, медпрепарати, медикаментозне забезпечення пацієнтів.
– Наразі статус закладу дещо змінився. Відбулася медреформа й, оскільки надкластерні лікарні повинні тепер мати госпісні, реабілітаційні відділення, то наш госпіс рішенням сесії обласної ради був приєднаний до Тернопільської обласної лікарні. Тепер назва закладу така: філія «Тернопільська обласна лікарня «Госпіс» КНП «Тернопільська обласна клінічна лікарня» Тернопільської обласної ради. Така реформація пройшла для нас зі знаком «плюс». По-перше, вдалося виплатити заборгованість із заробітної платні, рішенням сесії обласної ради нам повернули всі кошти. Уклали договір з НСЗУ на надання послуг за програмою медичних гарантій за двома пакетами – на стаціонарну та мобільну паліативну допомогу. В госпісі працює вісім лікарів – п’ять з них пройшли підготовку з паліативної та госпісної допомоги, маємо одного клінічного психолога, психотерапевта та анестезіолога. Забезпечені УЗД-апаратом, маємо свій рентген-апарат, іншу медтехніку. В достатній кількості є в нас знеболювальні препарати, наркотичні середники, засоби гігієни для пацієнтів. Допомагають небайдужі. Дуже вдячний тим людям, які стали для нас меценатами, зокрема й доброчинним міжнародним організаціям, які постачають предмети індивідуального догляду, постільну білизну тощо. В цьому завжди є потреба. Ми ніби й забезпечені лікарськими засобами, але для того, аби підтримувати якісне життя термінальних хворих, їх часто не вистачає. Наразі в лікарні перебуває 36 пацієнтів. Щодо кадрового питання, то не секрет – відчуваємо кадровий голод. Потребуємо медичних сестер, особливо молодших медсестер. Людей не влаштовує заробітна платня й вони, певна річ, їдуть туди, де їхня праця оплачується значно вище – за кордон. Не можемо знайти й працівників, які б вели ремонтні роботи. Приміщенням госпісу вже понад 300 років й вони повсякчас потребують реставрації, до того ж, це значні матеріальні затрати. Але що можна вимагати від держави чи місцевої влади, коли в країні війна? Як колишній військовий, дуже добре це розумію, тому наразі всі кошти мають бути спрямовані на передову, для нашої Перемоги, а ми поки що власними силами підтримуватимемо життєдіяльність. Добре, що керівництво місцевої громади реагує на наші потреби, за що я дуже вдячний. Незважаючи на те, що ми заклад обласної ради, чим можуть нам допомагають – і технікою, і робочою силою.
Ще одна проблема, яку, на мій погляд, варто вирішувати на державному рівні, це соціальний супровід пацієнта з паліативним діагнозом. У нас така людина перебувати тривалий час не може, бо не потребує медикаментозної підтримки, а лише догляду. Але доволі не просто перевести такого пацієнта в пансіонат – для цього потрібно рішення соціальних служб, певні документи з обласної ради. Соціальні служби громади в цьому питанні дуже допомагають, але це надто громіздкий процес, на який витрачається багато часу та сил.
– Знаю, що частими гостями у госпісі є студенти нашого університету.
– Так. У нас укладена відповідна угода про співпрацю. Студенти проходять медсестринську практику на нашій базі, маємо доволі продуктивні партнерські стосунки з ННІ медсестринства ТНМУ. На виробничу практику до нас також приїздять майбутні фахівці з фізичної реабілітації. Гадаю, це на користь майбутнім реабілітологам, бо лише біля ліжка хворого можна відчути, власне, чи потрібний ти в цій професії. Студенти не за книжками можуть навчитися у нас емпатії, співчуття, що вони, зрештою, й демонструють. Часто бувають у нас з подарунками, волонтерською допомогою, наприклад, на Великдень подарували кожному пацієнтові пасочку, тішить, що молоде покоління не байдуже сприймає стан цих людей та співпереживає.
– Сучасні підходи до організації надання паліативної допомоги передбачають не лише симптоматичне лікування, а й психологічну підтримку та духовний супровід пацієнта. Як у вас з цим?
– Не таємниця, що в нашому суспільстві існує певне табу на розмови про смерть, але це природній процес і кожний розуміє, що його життя колись завершиться. І якщо хворий має страх, то наші психологи намагаються вникнути, як і чому він виник і надати психологічну допомогу. У нас також доволі часто бувають священники з греко-католицької та православної церков. У когось з пацієнтів є потреба розмови, хтось хоче посповідатися та причаститися, на всі релігійні свята священнослужителі приїздять і відправляють Службу Божу. Це, вважаю, велика підтримка для наших підопічних. У нас гарні взаємини з тернопільським «Карітасом», отець Роман Загородний, директор цієї благодійної організації УГКЦ, разом з дітками частий гість у нас. Якось потрапили на день народження нашої пацієнтки, подарували квіти, заспівали «Многая літа», дуже тепло та душевно минула ця зустріч. Намагаємося робити все, що в наших силах, аби людям, які перебувають у нас, було комфортно не тільки фізично, але й морально, психологічно. Уважне ставлення до людини, належний догляд, добре слово теж помічні. Ми намагаємося вдихнути останні краплі життя в кожного пацієнта, аби ці дні запам’яталися йому не болем, а чимось приємним. За ці місяці, що я тут, намагаюся собі та іншим довести, що наш заклад – не будинок смерті. Звісно, тут інша якість життя, філософія теж дещо інша, і це ще одна тема для паліативної допомоги, суть якої наразі не всі в Україні цілком осягнули. Тому до кожного пацієнта в нас персоналізований підхід. Доправили до госпісу днями пацієнтку надто вже вимучену болем, вона не приймала їжу, майже не розмовляла, заледве дихала. Ми підібрали жінці адекватне знеболення – і в неї з’явився апетит, вона набрала вагу, обличчя засяяло посмішкою, тобто в людини змінилася якість життя, яке набуло сенсу. Хтось може мені заперечити, що паліативні хворі – безперспективні, а я запровадив у нашому госпісі посаду реабілітолога й він кілька разів на тиждень працює з нашими лежачими пацієнтами, розробляє суглоби, покращує їхню рухомість. Люди кажуть, що їм значно краще. Багато років практики в хірургії наклали свій відбиток, коли клінічне мислення в пріоритеті й ти постійно борешся за життя, тому я навіть найменший шанс намагаюся використати. Ми налаштовуємо пацієнтів сприймати госпіс як дім життя, в яке ми намагаємося додати барв, наповнити цінністю та полегшити його останні хвилини. Така моя філософія в паліативно-госпісній медицині.
Лариса ЛУКАЩУК
Світлини Миколи ШОТА